Микола Лисенко: Гетьман української музики
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Микола Віталійович Лисенко – український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор Кирила Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші.
Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка.
Народився музичний геній 22 березня 1842 у селі Гриньки поблизу Кременчука в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.
Це село належало Миколі Булюбашу, материному дядькові. Батько був високоосвіченою людиною, удома розмовляв українською. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків та з козацького роду Булюбашів.
Освіту здобула у Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже винятково французькою і примушувала до цього всіх членів родини.
Микола Лисенко походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Як одного з засновників роду історичні документи засвідчують Якова Лисенка (1-а половина XVII століття, брав активну участь у визвольній війні). Іван, син Якова, — відомий військовий і політичний діяч 2-ї половини XVII століття, був Чернігівським, пізніше Переяславським полковником, згодом — наказним гетьманом; 1695 року брав участь в Азовських походах. Його син Федір (прапрадід Миколи Віталійовича) з 1741 року був генеральним суддею.
Отже, змалку Микола знав французьку й українську мови, російську абетку вивчив від батькового однополчанина російського поета Афанасія Фета. Хрещеними батьками Миколки були дядько Андрій та рідна сестра знаменитого математика Михайла Остроградського Марія Остроградська, яка була дружиною двоюрідного діда Миколи Булюбаша.
Уже в п’ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. Сама чудово грала на роялі, відчула музичність сина і дала йому перші уроки. З п’яти років батьки запросили для малого вчительку. Лисенко після домашнього виховання вчився у Києві, спочатку в пансіоні Вейля (тут він брав уроки в чеха Нейнквіча), потім — у пансіоні Гедуена (викладач — чех Паночіні), в якому дітей готували до гімназії.
1855 року почав здобувати освіту у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії, де навчався у Миколи Дмитрієва і чеха Вільчека. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував фортепіанні сонати Моцарта, Бетховена, вальси Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.
Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Першого червня 1864 року Микола Віталійович закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет «по разряду естественных наук», а у травні 1865 року захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей» й одержав ступінь кандидата природничих наук. Входив до ряду українських студентських товариств і церковних хорів. Українська народна музика стала його пристрастю, і він розпочав етнографічну працю зі збирання та вивчення української народної пісні, яка продовжувалась все життя.
Серед українського студентства університету панувала атмосфера патріотизму, і це сприяло формуванню Лисенка як громадського діяча. Разом з іншими родичами та друзями Михайлом Драгомановим, Михайлом Старицьким, Петром Косачем він належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов’язаних з етнографічною діяльністю, заснував і провадив студентський хор, організовував концерти. Громадівці відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Лисенко просто перемінився і почав переконувати друзів, що не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти українською. Вони пішки мандрували Україною, збирали фольклор.
Так, 1861 року Лисенко та Старицький провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського. Коли в травні 1861 року було перепоховання Тараса Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Михайло Старицький та Микола Лисенко упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.
Інтерес до народної музики виникає у Миколи Лисенка ще в дитинстві. Потім, у гімназії та університеті, він поглиблюється. Лисенко записує фольклор, вивчає його, науково підходячи до народної мелодії і слів, прагне точно зафіксувати ладоінтонаційну будову, метроритм і музичну форму. Протягом усього свого свідомого життя Микола Віталійович займався збиранням народних пісень. Він по праву вважається одним з найвизначніших музичних науковців-фольклористів.
Фольклорні зразки він згрупував за жанрами й публікував окремими випусками. Вийшли у світ сім випусків, по 40 пісень у кожному, для голосу з супроводом фортепіано, тринадцять хорових десятків. Крім того, було надруковано п’ять випусків обрядових пісень: два збірники «Веснянок», «Купальська справа», «Колядки та щедрівки», «Весілля», збірка танків і веснянок «Молодощі» та «Збірник народних українських пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого, середнього і старшого шкільного віку в школах народних». В цілому Лисенкові фольклорні збірники охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові, побутові, історичні та думи. Значне місце займають пісні з соціальною тематикою.
Усі народні пісні Лисенко залишав недоторканими як щодо мелодій, так і щодо тексту. До їх обробки Микола Лисенко ставився з великою відповідальністю. Він вивчав їх, приглядався до музичних особливостей, шукав виразових засобів відповідних специфіці їх мелодій.
У фортепіанному супроводі до сольних зразків він прагне повніше висвітлити ладогармонічну природу, укладену в самій мелодії. У більш ранніх обробках помітне прагнення до концертності акомпанементу. В піснях пізнішого часу супровід стає значно простішим, в ньому переважає мелодичне начало. Саме ця простота підкреслює виразність народної мелодії.
Обробки українських народних пісень були для Миколи Лисенка, творчою лабораторією. Він не тільки вивчав фольклор, пропагував його, науково досліджував, а й опрацьовував і формував національно-народну основу музичної мови своєї творчості.
Протягом 1867—1869 років Микола Віталійович навчається у Лейпцігській консерваторії. За час перебування у Лейпцигу Микола Віталійович створив досить багато: опублікував дві збірки народних пісень для голосу з супроводом фортепіано, ряд романсів на слова Т. Шевченка, струнний квартет, тріо для двох скрипок і альта, увертюру на тему народної пісні «Ой запив козак, запив» і «Юнацьку симфонію», «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень».
По закінченні навчання у консерваторії Лисенко повертається на Україну і оселяється у Києві. Він здобуває визнання як піаніст-виконавець і педагог. Організовує з любителів хор і дає концерти слов’янської народної музики. Записує народні пісні, зокрема від співачки Меланії Загорської. Тоді ж знайомиться з відомим кобзарем Остапом Вересаєм. Про його репертуар, манеру виконання Лисенко пише наукову працю «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм».
У 1872 році з’являється його перший закінчений музично-сценічний твір – оперета на лібрето М. Старицького „Чорноморці”. У слід за нею виникає вже справжня велика опера на сюжет повісті М.Гоголя „Різдвяна ніч”.
У 1874 році Лисенко, прагнучи вдосконалюватись у музично-сценічному жанрі, вирішує взяти кілька уроків у найбільш визначного російського педагога та оперного композитора М. Римського-Корсакова – професора петербурзької консерваторії. Тож виїжджає на деякий час до столиці російської імперії. У Петербурзі багато працює: тут була написана перша рапсодія на українські теми, підготовлений збірник дитячих пісень та ігор. До Києва Лисенко повернувся у 1876 році. Розпочинається найбільш плідний період його життя. Композитор інтенсивно працює над подальшими творами з циклу «Музики до «Кобзаря».
В кінці 70-х і особливо в 80-ті роки пожвавлюється інтерес композитора до хорової музики. В цей період написано значну частину хорових творів, а також велику кількість обробок народних пісень для хору. Тоді створено кантати «Б’ють пороги» і «Радуйся, ниво неполитая», хорову поему «Іван Гус», хори «Сон», «Ой діброво, темний гаю».
У 80-ті роки Лисенко активно працює в оперному жанрі. Він створює лірико-побутову фантастичну оперу «Утоплена», завершує третю редакцію лірико-комічної опери «Різдвяна ніч», пише дитячу оперу «Коза-Дереза», лірико-побутову «Наталку Полтавку» і героїко-історичну народну музичну драму «Тарас Бульба». Останній твір є вершинним у творчості Лисенка і найвищим досягненням української оперної музики.
У 90-ті роки продовжують виходити в світ Лисенкові обробки народних пісень для хору, п’ятий і шостий випуски народних пісень в обробці для голосу з супроводом фортепіано, а також окремі фольклорні цикли — «Веснянки», «Купальська справа», «Колядки та щедрівки», «Весілля». Про український фольклор Лисенко тоді ж написав кілька наукових розвідок: «Дума про Богдана Хмельницького і Барабаша», «Про торбан і музику пісень Відорта», «Народні музичні інструменти на Україні».
Новою сторінкою в його вокальній музиці стали романси на вірші Г. Гейне, І. Франка, Лесі Українки, Дніпрової Чайки, Олександра Олеся та інших. Такі романси, як «Коли настав чудовий май», «У мене був коханий, рідний край», «Місяцю-князю», «Безмежнеє поле» стали класичними зразками української музики. З великих форм композитор пише кантату «На вічну пам’ять Котляревському», опери «Пан Коцький», «Зима й Весна», «Сапфо». Тоді ж було створено ряд мініатюр для фортепіано.
У 1904 році відкрив власну музично-драматичну школу. Так нарешті реалізувалася давня мрія Миколи Віталійовича. Музично-драматичній школі Лисенко віддав усі свої сили. В ній композитор працював до останнього дня. Після Жовтневого перевороту школу Лисенка було перейменовано в Державний музично-драматичний інститут імені М. Лисенка, на базі якого згодом утворено Київську консерваторію та Київський державний театральний інститут.
«Вона була йому натхненням і славою, радістю і болем — благословенна Полтавщина, рідний край, його тихі води і ясні зорі. Як найдорожчий скарб, проніс він до сивини цю любов і натхнення. Гриньки, Жовнине, Галицьке, Горби. Цей край став колискою пісенної молодості Лисенка. Разом зі своїм другом і родичем Михайлом Старицьким у посульських селах і степових хуторах збирав він перлини пісенної творчості. В Галицькому Миколин дядько Андрій Романович Лисенко познайомив своїх молодих гостей із забороненими віршами Т. Г. Шевченка, і вони всю ніч читали-перечитували натхненні поезії. На Полтавщину повертався Микола Віталійович і в студентські роки. Як сам казав, була в нього “велика потреба повештатися між селянським людом, зазнати його світогляд, записати його перекази, споминки, загадки, прислів’я, пісні і співи до них”. Обвіяний степовими вітрами, засмаглий на сонці, повертався до Києва, в університет, і там ділився з товаришами своїми враженнями.
У часи жорстокого насилля над українським словом Лисенко дбав про розвиток рідної літератури, сприяв згуртуванню письменників. Він дружив з видатними літераторами свого часу. В середині 80-х років його відвідав у Києві Іван Франко. Ця зустріч була початком дружніх відносин двох видатних діячів української культури. Листи Миколи Віталійовича і спогади сучасників свідчать про тісні зв’язки композитора з літературним середовищем Полтави. Пісня не раз приводила його в рідні місця. В кінці літа 1903 року поїхав він із хором у Полтаву, де відкривали пам’ятник І. П. Котляревському. Тут потрапив у коло своїх щирих друзів, хто разом з ним боровся,за національне визволення. Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Григорій Маркевич, Михайло Старицький… На врочистому вечорі в посвяту пам’яті Котляревського в опері “Наталка Полтавка” виступили Кропивницький, Садовський, Карпенко-Карий. Потім Микола Віталійович вишикував український хор, і полилась кантата “На вічну пам’ять Котляревському”… Довго не спадав прибій оплесків, довго і зворушено тис руку Лисенкові Панас Мирний. А у Гриньках до цього часу збереглися між людей перекази про останній приїзд композитора в рідне село. Розказують про зворушливу зустріч з Созонтом Дерев’янком. Обіймаючи Миколу Віталійовича, дід плакав. Лисенко довго розмовляв з селянами, казав ніби, що скоро “вся земля буде народна”. Потім тепло попрощався з усіма і пішов за візком. Пішов і Созонт Гаврилович проводжати дорогого гостя. За селом вони обнялися міцно, знаючи, що вже назавжди. Лисенко став навколішки і поцілував рідну землю… Довго не розходились гриньківці, вдивлялися, як у хмарці пилу потопає візок. Видно було, як одинока сива людина помахує капелюхом… таким він і ввійшов у народні перекази, які побутують у цих місцях», – так описує непорушний зв’язок Лисенка з Полтавщиною краєзнавець Петро Ротач.
Помер Микола Віталійович Лисенко 6 листопада 1912 року. Його поховано на Байковому кладовищі у Києві.
Фото – Сайт Бориса Тристанова
Микола Віталійович Лисенко
М. В. Лисенко. Листи. – К. : Мистецтво, 1964
М. М. Лисенко серед учасників чоловічого хору в Полтаві
Віталій Романович и Ольга Єреміївна Лисенко, батьки композитора
М. В. Лисенко. Листи. – К. : Мистецтво, 1964
Марія Бойко
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
